Андрій Володимирович Парубій народився 31 січня 1971 року в Червонограді (нині Шептицький) на Львівщині в родині, де пам’ять про українську державність передавалася через покоління — від кулеметника Української галицької армії, учасника битви за Львів 1918 року, до репресій і сибірського заслання. Ця нитка історичної пам’яті стала не просто сімейною історією, а тим внутрішнім стрижнем, що визначив усе його життя — від перших студентських пікетів до ролі коменданта Майдану та голови Верховної Ради.
Шлях Парубія пролягав через дві революції, початок війни з Росією та чотири скликання парламенту. Він поєднував у собі вуличного активіста, організатора самооборони та державного діяча, здатного трансформувати протестну енергію в конкретні законодавчі рішення. Його обрання спікером у 2016 році та робота на цій посаді до 2019-го стали вершиною парламентської кар’єри, а трагічна загибель 30 серпня 2025 року у Львові лише підкреслила масштаб постаті.
30 жовтня 2025 року указом Президента України Андрію Парубію посмертно присвоєно звання Героя України з орденом Держави — за визначні заслуги у становленні незалежності та зміцненні державності. Ця нагорода стала не лише визнанням особистого внеску, а й символом спадкоємності боротьби, що триває вже понад століття.
Родинні корені та формування характеру в Галичині
У промисловому Червонограді, де батько Володимира Парубія активно долучився до національного руху після 1991 року й згодом став заступником мера Львова, маленький Андрій зростав у атмосфері, насиченій розповідями про заборонену історію. Дід воював у лавах Української галицької армії, стрийки — в УПА, а вся родина після Другої світової була вислана до Сибіру на десять років. Ця спадщина не була абстрактною — вона жила в сімейних розмовах, у дбайливому ставленні до могил борців за незалежність і в рішучості не здаватися.
У 1987–1991 роках Парубій працював лаборантом у Карпатській архітектурно-археологічній експедиції Інституту суспільних наук АН УРСР. Саме тоді, у 1988-му, він очолив молодіжну організацію «Спадщина», що опікувалася могилами вояків УПА та захищала антирадянських протестувальників. У 1989 році за організацію несанкціонованого мітингу його вперше заарештували. А в 1990-му, вже будучи депутатом Львівської обласної ради (одним із наймолодших), він дізнався про своє обрання, перебуваючи під арештом напередодні голосування.
Галичина того часу була не просто регіоном — це був осередок, де національна ідея зберігалася попри радянську цензуру. Тут, серед львівських барикад і підпільних гуртків, формувалася та впевненість у власних силах, яка пізніше дозволила Парубію очолювати загони самооборони, що налічували понад десять тисяч людей. Для тих, хто лише починає вивчати українську історію XX століття, важливо розуміти: Галичина дала Україні не лише символи, а й практичний досвід самоорганізації, який Парубій пізніше масштабував на всю країну.
Від студентських пікетів до Помаранчевої революції
У 1991 році разом з Олегом Тягнибоком Парубій став співзасновником Соціал-національної партії України (СНПУ). Партія поєднувала радикальний націоналізм із елементами, що сьогодні оцінюються критично, включно з символікою, близькою до неонацистської. З 1998 по 2004 рік він керував її воєнізованим крилом — «Патріотом України». Проте вже 2004 року Парубій свідомо відійшов від цих структур, дистанціювавшись від радикального крила.
Під час Помаранчевої революції 2004–2005 років він обіймав посаду коменданта Українського дому в Києві. Саме там, у центрі столиці, формувалася логістика протесту, і Парубій coordinatingував роботу штабу. Пізніше він написав книгу «Нотатки коменданта: хроніка Українського дому — фортеці Помаранчевої революції», де детально описав ті дні. Нагороджений пам’ятним знаком «Визначному учаснику Помаранчевої революції».
Еволюція від вуличного активіста до парламентарія почалася саме тоді. У 2007 році його обрали народним депутатом VI скликання від блоку «Наша Україна — Народна самооборона». Далі були «Фронт змін», «Батьківщина», «Народний фронт» та «Європейська солідарність». Кожен перехід відображав пошук ширшої платформи для реалізації державницьких ідей, а не вузькопартійних. Для досвідчених читачів це приклад того, як українська політика 2000–2010-х років змушувала навіть ідейних націоналістів шукати коаліцій заради конкретних результатів.
Комендант, що перетворив Майдан на фортецю
З перших днів Євромайдану в листопаді 2013 року Андрій Парубій coordinatingував щоденну роботу наметового містечка на Майдані Незалежності. Він став фактичним комендантом і керівником загонів Самооборони Майдану. У грудні 2013-го ці загони налічували близько п’яти тисяч осіб, а до лютого 2014-го — вже понад дванадцять тисяч. Парубій особисто керував логістикою, змінами, постачанням і координацією з іншими структурами протесту.
Він двічі зазнав поранень — на початку грудня та наприкінці січня. У ніч на 22 лютого 2014 року, після підписання угоди про врегулювання політичної кризи, під його керівництвом загони самооборони взяли під контроль урядовий квартал — будівлі Верховної Ради, Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів та МВС. Це стало одним із ключових моментів, що пришвидшили відставку Януковича.
Для початківців важливо пояснити: Самооборона Майдану — це не просто «охоронці», а структурована добровольча сила, що забезпечувала безпеку сотень тисяч протестувальників у центрі Києва взимку. Для просунутих читачів — це приклад того, як вулична самоорганізація може еволюціонувати в інструмент, здатний вплинути на долю держави. Холодні ночі, коли в наметах горіли буржуйки, а голоси чергових зливалися в єдиний ритм, назавжди залишилися в пам’яті тих, хто стояв поряд.
РНБО: відповідальність за перші кроки оборони держави
27 лютого 2014 року виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов призначив Парубія секретарем Ради національної безпеки і оборони України. На цій посаді він перебував до 7 серпня 2014 року. РНБО — це координаційний орган, що визначає стратегію національної безпеки, контролює силові структури та реагує на зовнішні загрози. У той період на плечі Парубія лягла відповідальність за початок Антитерористичної операції на Донбасі та перші місяці після анексії Криму.
Він наказував посилити охорону ядерних об’єктів, ініціював перевірку російських телеканалів на заклики до сепаратизму та просив НАТО про експертну допомогу в реформуванні сектору безпеки. У травні 2014-го на зустрічі з НАТО в Брюсселі порушував питання інтеграції бійців Майдану до оновленої Національної гвардії. Відставка стала наслідком розбіжностей з президентом Петром Порошенком щодо плану врегулювання на Донбасі — Парубій вважав мінські домовленості безперспективними і виступав за силове вирішення.
Цей період показав, як людина з досвідом самооборони може перейти до державного рівня ухвалення рішень. Для новачків: РНБО — це не просто «комітет», а мозковий центр, що збирає інформацію від розвідки, армії та МВС і пропонує президенту стратегічні кроки. Для досвідчених — приклад того, чому навіть принципові позиції іноді змушують залишати високі посади заради збереження внутрішньої цілісності.
Три роки в кріслі голови Верховної Ради: закони, реформи та парламентські баталії
14 квітня 2016 року Парубій був обраний головою Верховної Ради, змінивши Володимира Гройсмана, який очолив уряд. На цій посаді він перебував до 29 серпня 2019 року. Як спікер він підписував закони, вів пленарні засідання, представляв парламент у міжнародних справах і впливав на порядок денний. Саме за його головування парламент підтримав резолюцію про особливий статус Донбасу та поправки до Конституції щодо децентралізації.
Парубій ініціював створення Офісу парламентської реформи, підтримував закон про захист української мови як державної, виступав за внесення мети вступу до НАТО в Конституцію та активно захищав томос про автокефалію Православної церкви України. Він також виступав проти спроб скасувати перейменування вулиць на честь Бандери та Шухевича, наголошуючи на важливості декомунізації. У 2019-му підписав наказ про створення Офісу парламентської реформи з планом залучити 15 фахівців.
| Рік | Посада | Контекст / партія |
| 2007–2012 | Народний депутат VI скликання | «Наша Україна — Народна самооборона» |
| 2012–2014 | Народний депутат VII скликання | ВО «Батьківщина» |
| 2014–2019 | Перший заступник, потім голова ВР | «Народний фронт» |
| 2019–2025 | Народний депутат IX скликання | «Європейська солідарність» |
Дані узагальнено з офіційних джерел та парламентських записів (станом на 2026 рік).
Поширені міфи про Андрія Парубія та що насправді стоїть за ними
- Міф: «Він усе життя залишався радикальним націоналістом». Насправді Парубій у 2004 році свідомо відійшов від СНПУ/«Свободи», працював у широких коаліціях — від «Нашої України» до «Європейської солідарності» — і BBC характеризувала його як політика націонал-демократичного табору.
- Міф: «Роль на Майдані була переважно символічною». Насправді він безпосередньо coordinatedував загони чисельністю понад 10 тисяч осіб, двічі був поранений і керував взяттям урядового кварталу в ніч на 22 лютого 2014 року.
- Міф: «Як спікер не ухвалив жодних важливих рішень». Насправді за його головування парламент підтримав ключові закони про мову, децентралізацію, мету вступу до НАТО та створив Офіс парламентської реформи.
- Міф: «Він ніколи не критикував владу». Насправді у 2014 році Парубій подав у відставку з посади секретаря РНБО через незгоду з мінським планом і вважав його безперспективним.
Особисте життя, характер та мотиви, що не завжди потрапляли в заголовки
Андрій Парубій був одружений з Уляною Юріївною, співробітницею фольклорного відділу Львівського національного університету імені Івана Франка. Донька Ярина народилася 2001 року. Родина залишалася для нього точкою опори навіть у найнапруженіші роки. За спогадами тих, хто працював з ним поруч у парламенті, Парубій відрізнявся принциповістю, емоційністю в публічних виступах і здатністю чітко формулювати позицію навіть у конфліктних ситуаціях.
У 2014 році на нього скоїли замах — біля готелю «Київ» кинули гранату. Попри це, він не припинив публічної діяльності. У 2022 році після повномасштабного вторгнення приєднався до територіальної оборони. Ці факти свідчать про людину, для якої захист України був не посадою, а способом життя, сформованим ще в підліткові роки.
30 серпня 2025 року: останній день та вічна спадщина
Близько опівдня 30 серпня 2025 року на вулиці Єфремова у Львові невідомий, одягнений як кур’єр служби доставки та рухаючись на електровелосипеді з сумкою Glovo, здійснив вісім пострілів у Андрія Парубія. Політик загинув на місці. Підозрюваного затримали наступного дня в Хмельницькій області. СБУ встановила, що вбивство було ретельно сплановано і, за наявними доказами, здійснено на замовлення російських спецслужб.
Прощання відбулося 2 вересня 2025 року в соборі Святого Юра у Львові. Парубія поховали на Личаківському цвинтарі. 1 жовтня 2025 року Президент Володимир Зеленський підписав указ № 739/2025 про присвоєння Андрію Парубію звання Героя України посмертно. Верховна Рада підтримала відповідне звернення.
Спадщина Парубія — це не лише посади та закони. Це приклад людини, яка пронесла через десятиліття вогонь переконань, народжений у родинних історіях про 1918 рік, і передав його наступним поколінням. Для одних він назавжди залишиться комендантом Майдану, для інших — спікером, який вів парламент у складні роки. А для всіх, хто вивчає українську історію, — символом того, що шлях до свободи ніколи не буває прямим і безпечним, але завжди вартий того, щоб його пройти до кінця.
