На п’ятий рік повномасштабної війни та на тринадцятий рік російської агресії українці побачили на прикладі протистояння між міністром оборони та головнокомандувачем серйозну інституційну проблему. Йдеться про конфлікт між Міністерством оборони та Генеральним штабом щодо повноважень у стратегічному управлінні війною та функціонуванні Збройних сил.
До цього додається питання різних культур. Військові часто сприймають спроби поставити питання, пов’язані з веденням війни в широкому сенсі, як втручання в їхні прерогативи. Водночас міністр оборони, якого обирає парламент з мандатом від народу, має право запитувати, як та чи інша система озброєння вписується в загальну стратегію.
Проблема триває десятиліття
Конфлікт щодо повноважень між Міністерством оборони та Генштабом тягнеться з середини 2000-х років. Тоді Україна вирішила відмовитися від радянської моделі, за якої і міністр, і начальник Генштабу були військовими, та перейти до стандартів, близьких до НАТО. Проте за понад 20 років ця проблема так і не була повністю вирішена.
У мирний час такий конфлікт мав одне значення, під час локального конфлікту на Донбасі та в Криму — інше. Однак у умовах повномасштабної війни, яка стала найбільшою регіональною війною в Європі, питання набуло критичної ваги для існування держави.
«Тому питання не в особистостях, котрі можуть конфлікт із латентної фази переводити в гостру, а питання в інституційній рамці та культурі. Культуру міняти найважче», — зазначає джерело.
Ситуація лише підкреслила давню проблему, яка існувала ще за попередніх міністрів. Коли міністр оборони виходить за рамки лише матеріального забезпечення армії та ставить питання стратегічного управління, це викликає спротив у військовому середовищі.
Без системного вирішення на рівні функціоналу та повноважень конфлікт між цивільним і військовим керівництвом не зникне, а лише змінюватиме форми — від латентної до гострої.
