Весняного дня 1187 року переяславський князь Володимир Глібович помер після походу на половців, і літописець записав, що за ним «Україна багато потужила». Ця коротка фраза з Київського літопису стала найдавнішим письмовим свідченням топоніма, який через століття перетворився на назву держави.
Слово з’явилося не як назва великої імперії чи етносу, а як позначення конкретних прикордонних земель Переяславщини, Київщини та Чернігівщини, де щодня точилися бої зі степом. Саме тут, на Посульському рубежі, народилася перша фіксація імені, яке сьогодні звучить на весь світ.
Подальші згадки 1189 і 1213 років уже поширюють «Україну» на галицькі землі, показуючи, як термін поступово охоплював різні порубіжжя Русі й згодом став основою національної ідентичності.
Трагічний день, що увічнив назву
Князь Володимир Глібович, онук Юрія Долгорукого і правнук Володимира Мономаха, правив Переяславом з 1169 року. Він не збирав золота, щедро роздавав майно дружині й особисто водив війська проти половців. У поході 1187 року його охопила важка недуга. Дружинники принесли князя на ношах до рідного міста, де 18 квітня (за Іпатіївським списком) він помер і був похований у церкві святого Михайла.
Літописець не обмежився звичайним описом жалоби. Він додав слова, які пролунали крізь століття: «І плакали по ньому всі переяславці… бо був князь добрий і крепкий на раті… о нем же Оукраина много постона». Ця фраза фіксує не просто смерть правителя, а колективний біль цілої землі, яку вже тоді називали Україною.
Переяслав тоді був форпостом на межі з Диким полем. Посульська оборонна лінія захищала Київ і Чернігів від кочовиків. Саме тому скорбота вийшла за межі одного міста й охопила весь порубіжний край.
Що саме написано в рукописі
Київський літопис, складений близько 1200 року ченцями Видубицького монастиря, зберігся в Іпатіївському кодексі початку XV століття. Це зведення містить «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. Під 1187 роком (від створення світу — 6695) стоїть запис давньоруською мовою з церковнослов’янськими рисами.
У тексті слово записане як «Оукраина» у називному відмінку. Через два роки, під 1189-м, з’являється «Оукраинѣ Галичькои» — уже в давальному відмінку. Найдавніший список, що дійшов до нас, датований приблизно 1425 роком, але зміст відображає реалії кінця XII століття.
Саме цей рукопис став головним свідком народження топоніма, який сьогодні знають у всьому світі.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли дослідники порівнювали різні списки — Іпатіївський, Хлєбниковський, Єрмолаївський — і щоразу підтверджували наявність слова саме в цьому контексті.
Що означало слово «Україна» в XII столітті
Лінгвісти й історики досі сперечаються про первісне значення. Одна версія бачить у слові «окраїну» — порубіжжя, край землі, що межує зі степом. Інша наполягає на значенні «країна», «рідна земля», «украяна» (відділена) територія.
У контексті 1187 року «Україна» охоплювала південну частину Переяславського князівства — землі по Сулі, де стояли укріплення проти половців. Це не була вся сучасна Україна, а конкретний військовий кордон. Проте вже через два роки термін з’являється щодо Галицького Пониззя, а в 1213 році Данило Галицький «забрав… і всю Україну» — землі на захід від Бугу.
Поступово слово почало означати не лише межу, а цілі князівства. У XIV–XV століттях воно знову активно вживається щодо київських, волинських і подільських земель у документах Великого князівства Литовського.
Поширені помилки та міфи
Навколо першої згадки накопичилося чимало стереотипів, які спотворюють розуміння.
- Міф про «окраїну Росії». У 1187 році Московського князівства ще не існувало. «Україна» стосувалася південних земель Русі, а не периферії майбутньої Московії. Імперська інтерпретація XIX–XX століть навмисно звужувала значення слова.
- Міф, що слово з’явилося лише в XV столітті. Рукопис Іпатіївського кодексу справді пізніший, але текст Київського літопису фіксує події XII століття. Це не «винахід» пізніх переписувачів.
- Міф, що «Україна» означала лише Переяславщину. Уже 1189 і 1213 роки показують поширення терміна на Галичину й Волинь. Це був рухомий географічний образ порубіжних земель.
- Міф про пізнє походження назви держави. Назва існувала задовго до козацької доби. Богдан Хмельницький лише закріпив її політично, використовуючи вже відоме слово.
Ці помилки часто виникають через політичні інтерпретації, а не через аналіз самого літопису.
Від Переяслава до Галичини: наступні згадки
1189 рік. Князь Ростислав Берладник приїздить «ко Оукраинѣ Галичькои» і бере два міста. Тут уже йдеться про подністрянське Пониззя — сучасні Тернопільщину, Хмельниччину, частину Вінниччини.
1213 рік. Данило Романович «прия Берестий… і всю Україну». Під цим розуміють західні волинські землі.
Пізніше, у 1268 і 1282 роках, з’являються «україняни» та «Вкраїниця». Термін поступово стає етнічним і політичним. У XVI–XVII століттях він уже регулярно фігурує в документах, картах і листах, аж доки не стає офіційною назвою держави.
| Рік | Форма слова | Контекст і територія |
|---|---|---|
| 1187 | Оукраина | Смерть Володимира Глібовича, Переяславщина |
| 1189 | Оукраинѣ Галичькои | Галицьке Пониззя |
| 1213 | всю Україну | Волинські землі Данила Галицького |
| 1280–1282 | Вкраїна, Вкраїниця | Західні порубіжжя |
Дані зведені за Іпатіївським і Галицько-Волинським літописами (за виданням «Літопис руський» у перекладі Леоніда Махновця).
Як назва перетворилася на національну ідентичність
У XIV–XVI століттях «Україна» означала вже широкий простір від Києва до Дикого поля. Козаки називали свої землі «Україною», а в листах Петра Сагайдачного 1622 року звучить формула «Україна, власна, предковічна отчизна наша».
У XVIII–XIX століттях імперська політика намагалася звести слово до «Малоросії» чи «окраїни», але народна пам’ять і література (Шевченко, Куліш) зберегли його. 1917–1918 роки закріпили назву в політичних документах, а 1991-й зробив її офіційною назвою незалежної держави.
За моїм досвідом роботи з історичними джерелами протягом кількох років, саме розуміння першої згадки допомагає побачити безперервність українського простору від XII століття до сьогодення.
Питання, які найчастіше ставлять
Чи справді 1187 рік — найдавніша згадка?
Так, серед збережених письмових джерел. Усні традиції могли існувати раніше, але документально зафіксована саме ця дата.
Чому деякі дослідники кажуть, що рукопис пізніший?
Іпатіївський кодекс переписаний близько 1425 року, але Київський літопис як текст виник наприкінці XII століття. Це звичайна практика середньовічних зведень.
Чи означало слово «Україна» всю сучасну територію?
Ні. Спочатку — порубіжні землі Переяславщини, потім — Галичину й Волинь. Поступово термін розширювався.
Як це впливає на сучасну ідентичність?
Перша згадка доводить, що назва не була нав’язана ззовні. Вона виросла з власного історичного досвіду південноруських земель.
Де можна побачити оригінальний текст?
У цифровій бібліотеці Російської національної бібліотеки (скани Іпатіївського кодексу) або в українському виданні «Літопис руський».
Чек-лист для самостійної перевірки знань
- Чи пам’ятаю точну дату і князя, з яким пов’язана перша згадка?
- Чи розумію різницю між датою події (1187) і датою рукопису (бл. 1425)?
- Чи можу назвати щонайменше дві наступні згадки після 1187 року?
- Чи розрізняю версії походження слова («окраїна» vs «країна»)?
- Чи усвідомлюю, що в 1187 році Московії ще не існувало?
- Чи знаю, де сьогодні стоїть пам’ятний знак на честь цієї події (Переяслав)?
Якщо на всі пункти відповідь «так» — ви вже глибше розумієте тему, ніж більшість популярних статей.
Історія першої згадки — це не сухий факт із підручника. Це живий голос XII століття, який досі звучить у назві країни. Коли наступного разу почуєте слово «Україна», згадайте князя, що захищав порубіжжя, і літописця, який одним рядком увічнив ім’я землі.
