У російському полоні вони пробули сто днів. Розмова з маріупольськими адвокатами

До війни Анна Ворошева, Станіслав Чушков і Костянтин Величко мали своє життя, роботу та плани на майбутнє. Після російського вторгнення в Україну вони не втекли з Маріуполя, залишилися і допомагали в евакуації жителів, за що потрапили в російський полон.

– 28 березня ми намагалися зайти в Маріуполь, нас зупинили. Сказали, що випустять на кілька днів і пізніше, але під час арешту ми почули розмову росіян. Раділи, що на фільтраційний табір потрапить більше волонтерів і, можливо, згодом вирішать допомогти іншим маріупольцям, – згадує Костянтин Величко.

Напередодні Анна Ворошева, яка везла на автомобілі гуманітарну допомогу, ліки, перев’язувальні матеріали та продукти, знову намагалася потрапити до Маріуполя. Жінка зізнається, що встигла евакуювати з міста 56 людей.

– На дорозі мене зупинили російські військові, відібрали телефон, документи та замкнули в металеву клітку. Я думав, що я в безпеці, тому що в моїй родині немає військових. Три дні мене тримали в цій металевій клітці без жодних пояснень, а потім відвезли у фільтраційний табір, – розповідає Анна Ворошева.

– Там, де я був, жінок не били, але психічно катували. Світло горіло цілодобово, перший місяць не давали спати, весь час грала гучна музика, але найгіршим був крик закатованих людей, – наголошує він.

4 липня російські солдати наказали їй підписати протокол і після 100 днів полону вона була на волі. Костянтин Величко та Станіслав Чушков провели у чоловічому фільтраційному таборі понад 100 днів.

– Нас били по ногах, по головах, але це ніщо в порівнянні з тим, що робили з військовими. Крики закатованих були страшні, – згадує маріупольець Величко.

– Спочатку в одній маленькій камері сиділо шість чоловік, потім ще доставляли в’язнів і врешті нас стало 50 в одній камері. Ми спали в три зміни, тому що місця на підлозі не було для всіх, не було як пересуватися, не було води і їжі, ми були як оселедці в бочці, – розповідає він.

– Бути там було найгіршим досвідом у моєму житті. Коли я думав, що гірше не може бути, кожен наступний день показував, що може бути гірше, щодня привозили нових військовополонених, – каже Станіслав Чушков.

Група волонтерів з Маріуполя вже два тижні в дикій природі – фізично вони в хорошому стані, але морально ще попереду. – Більшість з них ще не бачили своїх сімей, вони тільки збираються їх побачити. Поки що вони на етапі адаптації до реальності, в якій ми живемо, – пояснює євромайданівка Наталія Панченко.

Анну, Станіслава та Костянтина пов’язувала війна та травматичні спогади. Вони пережили пекло в неволі, але вірять, що людські страждання не пройдуть марно і Україна вийде з війни переможцем. — Правда на нашому боці. Скільки хороших людей я зустрів з початку війни, не може підвести, – вважає Величко.

– Я побачив стільки волі до боротьби та духу перемоги навіть у закатованих у таборах українських солдатах, що впевнений, що Україна переможе, – запевняє Хушков.

На запитання, чи планує повертатися до Маріуполя, Ворошева відповідає: – Мені важко відповісти на це питання, тому що Маріуполя, який я любила і в якому народилася, вже немає.