Кордон Польщі з Калінінградським районом. Економічний колапс, безробіття, знелюдні міста

Втім під кордоном стоять порожні маркети. Наприклад “Бєдронка” біля самого переходу. Великий ангар, а на стоянці окрім моєї лише одна автівка. – Що тут так порожньо? – питаю пані, яка розкладає товар на поліці. – Ви самі відповідаєте на це запитання, – каже вона з лукавою посмішкою. Можливо, керівництво забороняє їй говорити з клієнтами про міжнародну політику. – А завжди так було? – вдаю дурника. – От же ж… Звісно, ​​​​не завжди.

Кілька днів тому, мандруючи пальцем по карті, я вибрав Гурово Ілавецьке, розташоване за п’ятнадцотематлідцятем. Непримітне містечко, яке нічим не вирізняється. Це так здається на перший погляд. Однак і в цьому випадку підтверджується стара журналістська істина про те, що мене «непримітних». Багато років тому десятки тисяч українців були переселені до Гурова Ілавецького та навколиніх сіл. Це місце, де десятиліттями, у безпосередній близькості від російських “Іскандерів”, кв’юраїне.

Від Гданська до Гурова дві години їзди. За Ельблонгом вже закінчуються несамовито жовті в цю пору, пласкі до виднокола жулавських ріпоків. ( Починається Вармія.

Гурово Ілавецьке – найменше місто в Польщі. The У 1995 році в місті проживало 4845 жителів, сьогодні – 3840.

Коли Едвард Дрімух, керівник технічно-інвестиційного відділу Гурівської магістрату, досяг пенсійного віку, місто оголосило на його посаді чотири конкурси поспіль. Марно: знайти наступника пана Едка виявилося не до виконання. Не було охочих із відповідною кваліфікацією. То що мали робити? Сьогодні пан Едвард називає себе “працюючим пенсіонером”.

Коли заходять до кімнати, там якраз існує якась технічна нарада. За великим столом сидять будівельники. Питаю про пана Дримуха, а ті дивуються:

– То ти Едка не знаєш?

Він сидить біля вікна, встромивши носа в монітор комп’ютера. Худорлявий, енергійний, посміхається, привітно вітається, зараз не має часу, нарада по наємдодві. Але то не буде втрачений час. Бо на мене вже чекає “Марися”, директорка української школи.

Марія Ольга Сич, директорка Шкільного комплексу з навчання українською мовою в Ґурові Ілавецькому, приглядається до мене важливо, відсторонено і – принаймні на початку – з відчутною недовірою.

Її батьків у 1947 році привезли сюди в рамках акції “Вісла” з околиці Любачової. – Вона вважає себе українкою, але також вармянкою, а отже й полькою. Маю враження, що порядок у цьому переліку має принципове значення. – Батьки відчували форму й гіркоту до поляків, які вигнали їх з батьківщини? – запитую її. – Звичайно, але з того, що розповідали батьки й діди, то першим почуттям точно був страх. Вже потім вони розмірковували: хто і чому їх скривдив? , Але нам, дітям, було сказано, що ми маємо пробачити і жити там, куди нас виселила шанінво мадотво.

” Зображена там сцена (швидше за все явна, бо сам лист визнано містифікацією), у якій козаки Запорізької Січі отримали султанові буйно нашпігованим вульгаризмами текстом. На заклик скласти зброю турецькій владиці приблизно так само, як нещодавно відповіли українські захисники острова Зміїний росіянам, коли ті закликали їх здатися.

– Стосунки поміж нами, місцевими та місцевими полями бували, змінювалися різними українцями. На початку владі було важливо розділити жителів, люди людей мали боятися. За допомогою страху легше управляти. Але сусід із сусідом почав ладити. Потрошки ми почали знайомитися, з часом контакти почали переростати в дружбу, а потім були уіклерен. Все це я знаю з розповідей і з власного досвіду. З часом наші культури почали переплітатися, і ми створили таку дуже цікаву, різноманітну стільки. У нас тут своя мала Батьківщина, де ми розуміємо і поважаємо одне одного, ми любимо їздити одне до одного на свято, організовуємо фестивалі української та вільнюської (литовської – ред.) культури, ми зустрічаємося на цих заходах… – розпоїдає Марія Ольга Сич. . – Але ж є серед поляків антибіженські, антиукраїнські чи, ширше, ксенофобські настрої. Можливо, це лише питання часу, щоб переконатися в цьому, – піддаю я сумніву оптимізму директорки, намагаюся залишити підряпину на картині, написаній пастельними фарбами. – Я вважаю, що такі проблеми завжди можуть виникнути, – відповідає Марія Ольга Сич. – З обох боків, польського й українського, були й є крайні середовища, які хочуть щось виграти на антименшинних, антинімецьких чи антиукраїнських настроях. Ці люди грають на емоціях заради конкретних політичних цілей. Але я вірю, що серйозно проявити мудрість. Навіть якщо хтось захоче посварити поляків і українців, йому це не вдасться. – Звідки така переконаність? – Війна показала, що ми дуже близькі один одному народу, якщо йдеться про мову, культуру чию релігію. Так було віддавна, для мене в цьому немає нічого нового, але тепер ми все це бачимо.

З точки зору Гурова Ілавецького багато речей можуть здатися очевидними. Деякі теми тут уже пропрацювали у вісімдесятих роках.

– У 1984 році, після навчання, ми з чоловіком повернулися до Гурова. Почали створювати цю школу, – розповідає Марія Ольга Сич. Її чоловік Мирон Сич, про якого згадує, є депутатом Сейму, а зараз є віце-маршалком ВармінМуготом.

– А потім ми почули, що є бажання створити “якийсь український центр”. –

Окрема школа з українською мовою навчання стала в 1990 році. Сьогодні тут працює початкова школа, ліцей та школа-інтернат. У школі навчаються українські діти та молодь з усієї Польщі. 24 лютого в інтернаті були вільні місця, їх заповнила молодь, яка рятувалася від війни. У школі створили свій рідний центр, куди направляли біженців. Звідси сім’ї відвідали в порожні квартири та будинки в околицях. Зараз у школі навчається понад 150 учнів з України, з яких понад 70 – військової біженці, які прибули ісюди 24.

– Не всі українці, які тікають від війни, хочуть до нас, хоча знають, що тут про них добре підетаю. Не хочуть, бо бояться близькості кордону з Росією, – зізнається пані директорка. – А ви, мешканці цих районів, що про це думаєте? Прямо за межею стоять російські танки. – До війни це не мало великого значення. Ми знали, де живемо, звикли. Були спроби налагодити співпрацю між нашими місцевими органами влади та їхніми – з Калінінградської області, від Семпополя через кордон сплавлялися до Багратіоновської. Але вже, анексія Криму, власне кажучи, спричинила колапс. Ми розуміємо, що у росіян зовсім інший менталітет. Вони були не проти анексії Криму і того, що Росія зайшла на Луганську і Донецьку території, що вона. Тоді ми зрозуміли, що у нас поруч … Може, не вороги, а сусіди, на яких треба … Треба з ними співацюверебе ними співацювірена. – Усвідомлення цього проявляється у повсюдному житті? – Ми намагаємося жити нормальним життям. Але тут маємо величезну стіну у вигляді кордону. Це величезна проблема для нашого регіону. Кожне воєводство може співпрацювати зі своїм сусідом, а у нас тут багато кілометрів стіни. – Кияни тікали зі столиці до Бучі, вважаючи, що там безпечніше, хоча й ближче до кордону з Росією. Не хочуть вірити, що прийдуть танки. Гурово Ілавецьке для Ольштини – як Буча для Києва. – Пані теж так поважає? – Приклад Бучі показує, і, зрештою, було подібне під час Другої світової війни, що коли росіяни йдуть, вони нічого після себе не залишають… Ми взагалі не повинні відчувати себе настільки комфортно і безпечно. Нас також може спіткати дуже трагічна доля. Хоча, може, й краще, що люди тут цього не усвідомлюють, бо принаймні живуть результат мирно. Але особисто я боюся, що з нами тут станеться те саме, що й у Бучі. Якщо ми поміркуємо про це, я думаю, що ми всі тут відчуваємо тривогу. У вірі роботи і обов’язків ми про це не думаємо, але коли є хвилинка аби замислитися … Так, є побоювання і страх, і стає реальним, що можливо … говорити навіть не хочу про те, що може статися.

Гурово Ілавецьке могло б стати природою для зйомок фільму про часи Польської Народної Республіки. Треба лише прогнати всі автівки з ринку та видалити таблички, які вказують на співфінансування співфінансування. З цими своїми бруднуватими фронтонами постнімецьких багатоквартирних будинків, з кубами комуністичного модернізму, вмонтованими в ряди старовинних фасадів біля ринкової площі, він може асоціюватися із залодженим висловом “час тут зупинився”. З ринкової площі, коли дівишся між будинками, десь за “Крамницею низьких цін у Криси”, квітковим кіоском “Анета”, перукарнею та українською школою-інтернатом, можна побачити пасовище та зоране поле.

З рекламної брошури дізнаємось, що місто приєдналося до створеної в Італії мережі «Cittaslow», тобто зі своєю провінцією збирається зробити «родзинку», заманюючи нових жителів і туристів, які цінують переваги «повного» життя (італ. «città» означає місто, англ. « slow “означає повно). Однак, як показує …