Я святкував п’ятдесяту річницю Варшавського повстання у Вашингтоні. Тоді я керував польською редакцією «Голосу Америки», і з цієї нагоди до студії запросили одного важливого діяча Армії Крайової. У той час у Вашингтоні було ще багато солдатів Армії Крайової, і вони охоче розповідали про повстання.
Надійний Ян Новак-Єзоранський, жила Зофія Корбонська – вдова Стефана Корбонського, яка разом зі своїм чоловіком, видатним політиком, останнім делегатом польського уряду в еміграції, керувала радіостанцією «Świt». Під час Другої світової війни вони готували інформаційні передачі, пересилали їх із Генерал-губернаторства до Великої Британії, а звідти через британські передавачі надсилали до Польщі. Анджей Помян, журналіст, який спеціалізується на історії, жив поблизу Вашингтона. Серед вояків Вашингтонської Армії Крайової було чимало воїнів Варшавського повстання, тож звертатися до дітей чи підлітків зі смутними спогадами про той час не доводилося. Був також один поляк, якого майже не «використали» у повстанні, – Ян Карський.
Подзвонив до Карського і розмова з ним нагадала мені, коли я читав «Вільну суботу» про Повстання. На обкладинку журналу помістили зображення Нормана Дейвіса, а номер відкрився розмовою з істориком, який прославив Варшавське повстання серед американців.
Повертаючись до головної теми: якраз була 50-та річниця повстання, і в США вийшла друком монументальна праця Дейвіса про цю подію під назвою «Повстання 44-го».
Термін «Варшавське повстання» не сказав багато для широкої американської думки. Про це я дізнався з «Голосу Америки», де в інформації зі святкування річниці сумно плутали з повстанням у Варшавському гетто роком раніше. Не менш відчайдушний, але, у свою чергу, на думку поляків, повністю затьмарений тодішніми битвами поляків. Саме тоді я зрозумів, наскільки важка і, можливо, навіть безнадійна спроба написати єдину історію світу, яка була б задоволена всіма націями, особливо їхніми урядами. Кожна нація має свою версію, міцно тримається за неї, а влада використовує ці неврози у власних інтересах, стверджуючи, що тільки вона правильно розуміє потреби своїх підданих. Дейвіс, всупереч думці більшості істориків, які трактують наказ про початок повстання як необдуманий чи навіть безвідповідальний акт, вважає, що: «Повстання не було помилкою, але Польща (…) стала жертвою невігластва і дурість західних союзників». Тут слід зазначити, що Дейвіс, який є невпинним критиком політики PiS, за те, що він викликає симпатію до нашої країни, яку мучать могутні вороги, робить більше безкоштовно, ніж численні редути доброго імені дають за мільйони, необережно витрачені з нашими податками.
У цьому ж номері «Вільної суботи» для рівноваги, тобто, як тоді казали, коли я вживав комуністів – «на другій нозі», наводяться думки істориків, які дотримуються протилежної думки. Девіса цитують. Наприклад, професор Сова з Краківського педагогічного університету стверджує, що відповідальність за початок повстання лежить на Армії Крайовій: «Її командування прийняло автономне рішення воювати. Ніхто йому цього не нав’язував (…) Ви не можете ініціювати битву, а потім сказати, що в наслідках винен супротивник».
Ян Цехановський, професор Сіті-коледжу в Лондоні після війни, лише трохи м’якший у своїй оцінці. У праці про повстання, яку цитує «Wolna Saturday», Цехановський пише: «Бор-Коморовський і Янковський віддали остаточний наказ розпочати бій, коли їх помилково повідомили, що радянські танки вторглися в Прагу. (…) Радянське радіо закликає закликав жителів Варшави повстати проти Німеччини, запевнив їх, що росіяни скоро будуть у столиці».
Як пом’якшувальну обставину Цехановський називає морально-психологічні міркування. Вони звучать для мене переконливо. За словами Цехановського: «Було легше (…) віддати наказ битися, ніж утриматися від нього. На їхню думку, [chodzi o przywódców powstania – przyp. aut.] бездіяльність загрожувала відходом від лідерів широкими масами суспільства. Тим не менш, Бор-Коморовський і Янковський, вирішивши діяти без узгодження своїх планів з вищим радянським командуванням, істотно сприяли трагедії».
Тільки читаючи ці слова, я згадав свою розмову з Карським. Тоді він сказав, що, наскільки йому відомо, союзники домовилися про розподіл відповідальності за бойові дії в Європі на конференції в Тегерані. Усі військові заходи, які проводилися в районах на схід від лінії Ельби, повинні були узгоджуватися з Москвою. За словами Карського, керівники повстання не знали про це.
Знаючи погляди Карського, я очікував різкої критики повстання, принаймні в дусі цитованих вище істориків. Він мене здивував. Я чув, що це політична пастка, з якої немає хорошого виходу. Одна з багатьох трагічних ситуацій, з якими зіткнулися польські політики під час Другої світової війни. Варшавське повстання вислизає від шаблонів чорно-білої політики, оскільки в такій схемі немає місця для трагічного виміру.
Через кілька років, у 60-ту річницю повстання, у посмертних паперах мого батька я знайшов записки, складені разом із моїм колегою Вацлавом Хойною, псевдо. Городинського, у таборі для військовополонених у Мурнау біля Мюнхена. Туди вони потрапили після поразки повстання. Назва записок: «Записка про хід повстанських дій групи Радослава». Я не знав про його існування, хоча батько виховав мене на культі Варшавського повстання. Він ніколи їх мені не показував. Вони сухі і беземоційні. Ви можете подивитися на них, тому що вони знайшли свій шлях до Інтернету. Ймовірно, вони несвідомо створюють образ починання, яке з самого початку приречене на провал. Трагічна поразка повстання лягла тягарем життя покоління мого батька та кількох мільйонів поляків, старших і молодших за нього.
Трагедія – це вибір без хорошого виходу. Література живиться такими ситуаціями.
Думки, висловлені в колонках для tvn24.pl, не є думкою редакції.
ЧИТАЙТЕ ІНШІ КОЛОНКИ Мацея ВЕРЖИНСЬКОГО
Maciej Wierzyński – тележурналіст, публіцист. Після введення воєнного стану звільнений з ТВП. У 1984 році емігрував до США. Був стипендіатом Стенфордського університету та Пенсійського державного університету. Заснував перший багатогодинний польськомовний канал Polvision на кабельному телебаченні «Group W» у США. У 1992-2000 роках очолював польський відділ «Голосу Америки» у Вашингтоні. З 2000 року головний редактор нью-йоркського «Nowy Dziennik». Він пов’язаний з TVN24 з 2005 року.
Основне джерело фото: TVN24
